​uxconference​.

SLAVIC UNIVERSALISM IN THE POEM “DZYADY” A.MITSKEVYCH

​

Summary: This article investigates features of Slavic universalism, represented in the poem “Dzyady” by A. Mitskevych, which provide solemnity common to Poles and Belarusians populating former Prussia and Kurland. Dead ancestor commemoration is an ancient Slavic pagan ritual that due to Christianity adoption becomes prohibited. The rite of treating the dead remains common to the folks of ancient Greece and Scandinavia. Slavic people always believe that through solemn meals and singing during the funeral days they contribute the soul relief of their ancestors. This is why the translation of above mentioned work by A. Mickiewicz establishes in the Ukrainian practice the term “Pomynky”. This article analyzes the features of Slavic demonological images, and identifies peculiarities of Slavic world view within romantic period.

 

Keywords: Slavic universalism, demonological consciousness, romanticism.

​

Як відомо, «Дзяди» А.Міцкевича – це твір, котрий письменник писав, удосконалював, перероблював упродовж усього життя. На думку літературознавця В.Гуменюка, ця поема «…лишилась незавершеною, радше відкритою у майбутнє» [Міцкевич 1999, с.67]. І справді її відкритість у майбутнє, а головне універсальність й до нині приваблюють сучасних дослідників. Саме для слов’ян характерним було, є й залишається унікальне поєднання універсального світогляду та християнської миролюбивості, котрі так чи так синтезують національну ідею. Життєдіяльність людини тяжіє до універсалізації різних форм досвіду попередніх поколінь на основі абсолютних цінностей. По суті універсалізм як один із принципів культури чи не найкраще характеризує спосіб мислення нації. Саме універсалізм сфокусував у собі існування вічних цінностей, котрі є загальними для всього людства, а також мають особистісний характер. На думку В. Личковах, «Діалог слов’янських етнокультур спирається на ідеї «універсалізму» як єдності розмаїтого, як метафілософії та світогляду інтеграції планетарного людства. Ідеї слов’янської духовної інтеграції немов моделюють вселюдський універсалізм, а слов’янські традиції діалогу культур можуть слугувати буттєвими підвалинами складання космосу етнонаціональних культур. Адже універсалізм, всупереч вульгарним уявленням, – то не космополітизм, і він приводить не до культурного відчуження націй, а навпаки, до їхньої самоідентифікації в контексті планетарної цілісності, де Людство мислить себе Людиною, і де кожна національна культура є неповторним компонентом вселюдської ноосфери» [Личковах 2012, с.34, 36].

​

У ВТССУМ за ред. В. Бусла універсальний – 1) який охоплює багато чого у якійсь ділянці, сфері життя; всеосяжний; придатний для всього або для багато чого; який має різноманітне призначення; 2) який має різноманітні знання, навички і т. ін.; різнобічний [ВТССУМ 2001, c. 1296]. Отже, лексема «універсалізм» як похідна від «універсальний» вказує на всеосяжність, різноманітність, всеохопленість сутності явища.  

 

Оскільки поема «Дзяди» А.Міцкевича написана в добу романтизму, то й універсалізм романтичного світогляду так чи так втілився у цьому творі чи не найкраще у порівнянні з попередніми творами письменника.

 

Мета статті полягає у тому, щоб визначити основні вияви слов’янського універсалізму як культурного принципу світобачення слов’ян, котрий спирається на абсолютні цінності в поемі А.Міцкевича «Дзяди».

 

Універсальність поемі «Дзяди» забезпечила урочистість дійства, яка характерна для поляків, білорусів, населення колишньої Пруссії та Курляндії. Вшанування пам'яті померлих предків – це давній слов’янський обряд часів язичництва, який з прийняттям християнства опинився під забороною. Обряд частування померлих був і залишається спільним для народів давньої Греції, Скандинавії. Слов’яни завжди вважали, що урочистими стравами та співом у поминальні дні сприяють полегшенню душ померлих. Ось тому в українській перекладацькій практиці за цим твором А.Міцкевича утвердилась назва «Поминки». На думку В.Гуменюка, «…українські поминки трохи різняться від описаного Міцкевичем обряду» [Міцкевич 1999, с.68]. Проте, цей обряд був, є й залишається всеосяжним, адже в ньому поєднуються елементи плачу й співу, морально-естетичної культури їжі та танцю у слов’ян. Так, наприклад, кондитерський виріб старопольської кухні, польське тістечко, випікається зазвичай до католицьких свят, до днів поминання померлих родичів, від чого ці тістечка часто називають у Польщі – Дзяди. Відомо й те, що шанування «батьків» – давній родовий культ слов’ян. Дещо частково він зберігся до наших днів: українські поминки, білоруські дзяди, сербські й болгарські задушниці, коли поминають померлих на кладовищах.

Всеохоплючим у поемі є мотив зраненого кохання. Так, Густав у другій частині твору провину за таке кохання переносить на себе, адже він наївно мріяв про жінку, яка йому не подавала ніякої надії на взаємність. Окрім роздумів про нещасливе кохання є й роздуми про буття людини, про вічність й плинність людського життя взагалі. Тож вічні й беззаперечні принципи буття слов’ян, їхні пріоритети в житті А.Міцкевич майстерно вмонтував у художню тканину поеми, надавши їй різностороннього звучання. Не оминув автор й уявлення давніх слов’ян про романтичне поняття любові як міцного зв’язку двох душ, котрий визначений божим промислом. Адже саме таке єднання двох душ на землі залишається нерозривним й після смерті: «Ніхто не роз’єдна, як поєднає Бог !» [Міцкевич 1999, с.26]. Тобто, тут презентовано таке характерне для слов’ян романтичне обожнення кохання, котре імпонувало самому письменнику.

​

А.Міцкевич звернувся й до вічного мотиву таємниці втілення, про яке думки виголошує Ксьондз, адже саме з його вуст, у діалозі з Відлюдником, зринає вислів із Євангелія від Іоанна про те, що «Ах, слово стало тілом !» [Міцкевич 1999, с.51]

 

У пролозі до поеми під назвою «Упир» автор використав фольклорні традиції слов’янської демонологічної образності. Як відомо, упир в польській і південнослов’янській міфології виявляється не стільки живий мрець, скільки месник, зла і не спокійна душа. Не спокій душі Густава, а потім і Конрада має різні причини – це і нероздільне кохання, і прагнення мати чітку громадську позицію. А.Міцкевич у такий спосіб використав метафізичні принципи щодо відходу душі-самогубця у тіло потужного національного духу.

 

У другій частини зустрічаються характерні для слов’янської фольклорної традиції образи Віщуна і Старого, Ангела і Привода тощо. Та й сам полілог, котрий ведуть ці дійові особи стосується давніх вірувань слов’ян про чистилище душ, про спокутування гріхів після смерті. Окрім цього, у цій частині діють такі зооморфні образи слов’янської міфології, як: Сова. Круки, Хор птахів, котрі виступають провісниками чогось лихого або недоброго. Саме ці зооморфні образи були й залишаються всеосяжними для слов’ян.

 

У четвертій частині А.Міцкевич створив типовий для слов’янських літератур образ аскета-відлюдника, у якого завжди є одна, але дуже характеристична риса – любомудріє.

 

З клаптів стара сірячина,

Листя на скронях, трава.

Все ж при гарненькій китайці...

Що це на шнурку за бляха ?

Шворки, мотузків окрайці ?

Ха-ха, ха-ха !

Страхопуд, лишень невдаха ! [Міцкевич 1999, с.24].

 

Саме цей образ всеоб’ємний у слов’ян, бо він виконував функції ревнителя язичницької віри. Аскет-відлюдник у поемі А.Міцкевича не просто висловлює думку про необхідність повернення язичницького ритуалу Дзядив, а й вмотивовує переваги цієї урочистості над християнськими поминками:

 

Верніть нам Дзяди. Там, де всемогутній трон,

Де пильно терези виважують життя,

Вагоміша сльоза, що пролилась без слова,

Слуги, котрий мерцю останній шле поклон,

Ніж надруковані облудні співчуття

І вся оплачена пишнота погребова [Міцкевич 1999, с.51].

 

Характерне для слов’янського романтичного світогляду обожнення любові відчутне у таких рядках поеми: «ланцем урочим дві душі навіки...» [Міцкевич 1999,с.22].

Засуджується у поемі й спроба самогубства Відлюдника:

 

Чи християнин ти ? Та ж думка ця безбожна !

Ти знаєш Біблію ? [Міцкевич 1999,с.25].

 

Адже слов’яни завжди відзначалися трепетним ставленням до життя.

 

У цій частині автор згадав про осінній поминальний день, так звані у католиків Задушки, котрі нагадували Дзяди. У цілому в поемі панують могильні настрої, котрі презентують сутність поетики демонології. Подібні настрої характерні були й для творів українських письменників А. Метлинського, М.Костомарова.

 

Як відомо, у слов’ян на традиційне поховання могли розраховувати лише ті члени громади, які померли своєю смертю, а стосовно самогубців існували свої особливі поховальні обряди, які різко відрізнялися від традиційних. Деяких з цих категорій покійників не можна було ховати у землі, бо вважалося, що остання їх все рівно «не прийме». Порушення цього табу у свідомості східних слов’ян-язичників загрожувало стихійними лихами, засухою та неврожаєм. Якщо громада не знала причини смерты небіжчика, то тоді його ховали на перехресті шляхів, у болотах, балках, кидали у воду або вішали на деревах.

 

Східнослов’янська язичницька поховальна обрядовість становила собою складний багаторівневий комплекс звичаїв та обрядів, спрямованих як на вшанування пам’яті небіжчика, так і на захист живих членів громади від небезпечного впливу мерця. Одночасно вона складала перший і головний етап загальної ініціації переходу небіжчика до потойбічного світу. Перехід мерця до «вічного притулку» й перебування у «царстві мертвих» був детермінований чіткім визначенням всіх обрядів, які виконували близькі до небіжчика люди [Войтович 2002, с. 345].

 

Автор згадує у поемі «чистилище душі», котре пов’язане у слов’ян із давніми уявленнями про духів стихій, про спокуту душ на тому світі. Різноплановість мислення слов’ян дозволили їм уявити й те, як грішні душі можуть втрачати тілесність і блукати у світі живих.

А. Міцкевич не залишив поза увагою й те, що душі людей, які доведені лихими панами до смерті «Шарпа всього птаства хиже» [Міцкевич 1999, с. 11], можуть з'являтися за народними повір’ями у вигляді пташок.

 

Вустами Ксьондза автор утверджує одну із універсальних істин слов'янського віровчення:

 

Усі ми створенні не для журби чи втіх,

А ближнім на добро [Міцкевич 1999, с. 33].

​

Універсальності поемі додаэ уславлення діянь предків слов’янами, котре виголошує у другій частині поеми Віщун.

 

Отже, аспектний аналіз поеми А.Міцкевича «Дзяди» дав можливість виявити такі принципи слов’янського універсалізму: просвітництво, милосердя, любомудріє, любові до життя, обожнення загальнолюдських цінностей (кохання), міцного зв’язку споріднених душ. Усі ці принципи слов’янського універсалізму суголосні сутності універсалізму романтичного світобачення, природний оптимізм.

 

Тож, зміст поеми «Дзяди» вказує на те, що світосприйняття слов’ян відзначалося надвисоким рівнем універсалізму, адже саме цей принцип дозволяв продемонструвати всеоб’єднувальне почуття всього з усім. Зрештою можна стверджувати, що слов’янський універсалізм є суттєвим показник зразковості, еталонності слов’ян з точки зору культури.

​

​

Бібліографія

1. Великий тлумачний словник сучасної української мови / уклад. і гол. ред. В. Т. Бусел. – К. : Ірпінь, 2001. – 1440 с.

2. Войтович В. Українська міфологія / В. Войтович. – К. : Либідь, 2002. – 664 с.

3. Міцкевич А. Дзяди. Поеми. Частина ІІ, ІV, І / А. Міцкевич ; переклав з польської та склав примітки В.Гуменюк. – Сімферополь : видавництво «Доля», 1999. – 80 с.

4. Личковах М.Л. Соціологічні та культурологічні ідеї універсалізму в слов’янських традиціях просвітництва / М. Личковах // Новітні технології у науковій діяльності і навчальному процесі: Всеукраїнська науково-практична конференція студентів, аспірантів та молодих учених (м. Чернігів, 19-20 квітня 2012 р.): тези доповідей: в 2-х т. Т. 2. Гуманітарні науки. – Чернігів : Черніг. держ. технол. ун-т, 2012. - С.34-37.

​